11 клас

 13 травня 2022 

Українська література 

Тема  уроку: Сучасна українська література

І.Римарук («Обнови»), Ю.Андрухович («Астролог», «Пісня мандрівного спудея»), О.Забужко («Рядок з автобіографії», «Читаючи історію»), О.Ірванець («До французького шансоньє»), С.Жадан («Музика, очерет…», «Смерть моряка»).

Матеріал уроку

Ігор Римарук біографія 

Ігор Миколайович Римарук народився 4 липня 1958 року в селі М’якоти Хмельницької області в сім’ї сільських педагогів.Школу закінчив на відмінно. Писати вірші Ігор почав ще під час навчання в школі, і це захоплення літературою вплинуло на все його життя. Закінчив факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка (1979). Дебютував в 1978 в журналі «Дніпро» (Дніпро).Працював у пресі та видавництвах. Головний редактор журналу «Сучасність», завідувач редакцією сучасної української літератури видавництва «Дніпро», член Спілки письменників України (1984), віце-президент Асоціації українських письменників. Упорядник антології нової української поезії «Вісімдесятники» (1990). Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (2002) Радник міністра культури з питань книговидання (2007).У жовтні 2008 року у Львові поета збила автівка. 3 жовтня 2008 року він помер у лікарні.

Прочитайте вірш“Обнови” 

Молодiй душе

радiй обновам —

лавровий вiнок стає терновим

стражники у мученики пруть

хрест не орден

хрест не одберуть

на крилатий герб у консулятi

задивились коники крилатi

а буланий змiй

а вороний —

де ви нинi

в упряжi якiй

мчить полями бричка макабрична

деренчить горлянка вiзника

i твоя

душе

зоря одвiчна

в небесах оновлених зника

Коментар учителя. У цій поезії яскраво виражена біблійна символіка, яка тісно переплетена з проблемами й труднощами мирського (чи сучасного?) буття.  У цьому вірші  подана алегорична картина сучасного світу з його суперечностями, протиріччями, коли «лавровий вінок» перетворюється на «терновий», кати стають героями, тільки «тяжкі хрести» залишаються, їх не одберуть, це не ордени.

Ліричний герой поезії жалкує за «буланими», «вороними» «зміями» — мріями, сподіваннями, сміливими вчинками, котрі змінилися на буденщину — деренчливу бричку з крикливим візником, і прагне оновлення, «крилатості», лету до осяйних небес. Вірш написано в постмодерній манері, що характерно для автора. У вірші майже немає розділових знаків, а рядки не відмежовуються великою літерою. Кожен сам ставить акценти і розуміє твір по-своєму. Цілком по-філософському автор вирішує питання про покликання й призначення людини на землі, коли завжди є проблема вибору життєвого шляху: «хрест не орден хрест не одберуть». Тільки особистість знає, що має хрест, і його слід пронести гідно, як Христос. Окремою темою звучить протистояння покликання поета та імперської залежності, що глибоко сидить у підсвідомості, бо все ще мимоволі озирається «на крилатий герб у консуляті». Минає час, і йому належить щоразу бути оновленим, саме тому минуле й майбутнє завжди поруч, саме тому «зоря одвічна в небесах оновлених зника», щоб означити новий поступ для душі.

Юрій Ігорович Андрухович – український поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Юрій Андрухович  народився 13 березня 1960 року у Станіславі. Володіє українською, російською, польською, англійською та німецькою мовами. Захоплення: фонетика. Навчався в спеціалізованій школі №5 з поглибленим вивченням німецької мови. Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного Інституту у Львові (1982) та Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. М. Горького в Москві  (1991). Працював газетярем, служив у війську, деякий час очолював відділ поезії Івано-Франківського часопису «Перевал» (1991–1995). Співредактор часопису текстів і візій «Четвер» (1991–1996). Віцепрезидент АУП (1997–1999). У 1994 році захистив кандидатську дисертацію по творчості забороненого в радянські роки класика української поезії першої половини XX століття Богдана-Ігоря Антонича. Докторську пише по творчості американських поетів-бітників. Був лідером відомої поетичної групи Бу-Ба-Бу («Бурлеск-Балаган-Буфонада»). В ієрархії Бу-Ба-Бу займає посаду Патріарха, звідки й походить прізвисько «Патріарх української поезії». Один із засновників постмодерністської течії в українській літературі, яку умовно називають «станіславським феноменом». Представники цього напрямку активно розробляють поетику «карнавального» письма. У 1985 році за результатами публікації двох книг віршів прийнятий у СП України, у 1991 році — за ідейним переконанням виходить зі складу Союзу письменників разом з декількома колегами і стає ініціатором установи Асоціації українських письменників. Наприкінці 1980-х відомий, як активний діяч первісного, ліберально-демократичного Руху. На початку 1990-х років разом з Ю.Іздриком починає видавати перший в Україні постмодерністський журнал «Четвер». З 1991 року публікується у великих літературних журналах України.

Перегляньте відео за покликанням :https://www.youtube.com/watch?v=rdWGr25b28M 

     Виразне читання поезії «Астролог»

Коментар вчителя. Вірш «Астролог» - зображення неординарної особистості в навколишньому світі.

Ліричний герой показаний як людина творча, однак для людей він — дивак. За все своє життя він не надбав ніяких статків. Навіть добровільно відмовляється від елементарних побутових вигод, живе на горищі, хоча «там зимно, там вітер свище». Його передбачення нікому не потрібні, оскільки вони не збуваються. Однак ліричний герой твору залишається непохитним у своєму прагненні передбачити майбутнє. Його манить до себе «окраєць нічного неба». Так минають роки, проте астролог залишається вірним собі. Він наділений поетичним даром, здатністю бачити й відчувати навколишню красу. Звичайно ж інколи його охоплює зневіра: «І взявши голову в руки, / Він крикне собі з розпуки: “Чого я марную роки?!”».

Для героя цієї поезії бути астрологом (хоча точніше було б сказати астрономом) — не просто якась робота чи заняття, а спосіб життя: «У нього палка потреба, у нього бажання слізне: окраєць нічного неба спіймати у фокус лінзи». Мабуть, він дивак для довколишніх, але має внутрішню свободу, хоча земні спокуси йому видно з горища, «коли в полудневу пору від кухні смаженим віє».

   Читання поезії «Пісня мандрівного спудея»

Коментар учителя. Цей твір — ключ до розуміння творчого кредо митця. У давнину, а саме за часів  Г. Сковороди, спудеями називали молодих людей, які вивчали різні науки. На канікулах вони мандрували містами й селами, співали пісень, розказували вірші (які часто самі й складали), щоб прогодувати себе, а також показати свою поетичну вправність. Вони були високоосвіченими, талановитими, творчими. Саме таким є ліричний герой — «мандрівний спудей», який, мандруючи, досліджує життя, поспішає туди, «де кров з любов’ю черленяться, де пристрастей і пропастей сувій...». Своїм поетичним словом хоче творити добро, «щоб явір тихі сльози витирав, щоб небо, нахилившись, наслухало, щоб завше був натхненний соловій». Мандрівка для спудея — не задля споглядання, він у пошуку свободи для своєї творчості: «З риторик і поетик академій — гайда на площу, як на дно ріки! Підслухані у вирі цілоденнім ті рими — вчителям наперекір». Поет ніби стверджує думку: справжня поезія може творитися там, де люди, де вирує життя.

До творчого виявлення своєї особистості ліричний герой ставиться по-доброму й іронічно. Свої неслухняні римовані рядки називає «маленькими чортенятами», які допомагають йому. Незвичним використанням епітета «на зелену прощу» автор декларує, що справжній вияв творчого натхнення — у вільному леті думок й образів, коли хочеться «читати вірші травам і вітрам!..». Вірші повинні зворушувати серця людей, щоб від них і «явір тихі сльози витирав», і небо слухало, і соловей співав. 

“Рядок з автобіографії”  О. Забужко Аналіз твору

Збірка – «Диригент останньої свічки» (1990)

Основна думка твору – дотримання етичного ідеалу духовного аристократизму, служіння вивищенню України та своєї нації, збереження родовідної пам’яті.

Ідея – возвеличення в узагальненому образі своїх предків моральні чесноти українців: патріотизм, вірність, честь, оспівує духовне багатство рідного народу.

Вірш «Рядок з автобіографії» — яскравий приклад постмодерної літератури. У творі наявні алюзії (натяки, перегуки) на відомі сюжети літератури попередніх епох. Отже, авторські запозичення (перегуки) спостерігаються в «Рядку з автобіографії» на сюжетно-тематичному та образному рівнях.

У творі О. Забужко засвідчує гордість за своїх предків. У вірші «Рядок з автобіографії» мисткиня акцентує на важливості генетично успадкованої козацько-шляхетської культури, що, наче «нить основи / Крізь віки однієї сім’ї», залишає «від батька до сина / Честь у спадок — як білу кість!». Утрата родової пам’яті (шляхетського козацько-лицарського духу) авторка розцінює як зраду, поразку, бо це веде до колоніальної ганьби, національно-історичної катастрофи. Емоційна напруга твору зростає від строфи до строфи, досягаючи свого апогею в рядках: «Мої предки були народом — / Тим народом, якого нема», що сприймаються як висновок про велич українського народу.

Поетеса у вірші згадує радянські виправно-трудові табори: Соловки, Магадан, Колима.

Самостійно підготуйте  аналіз О.Ірванець («До французького шансоньє»), С.Жадан («Музика, очерет…», «Смерть моряка») (використайте мережу інтернет)